Земля
Майже всі люди сильні заднім розумом. Фрази типу: "Я ж говорив..." - одні з
самих популярних. Під будь-яку зненацька відкриту істину з легкістю
підбирається ланцюжок з подій давнього й недавнього минулого. А деяке
час через все це осіняється ореолом власної прозорливості: "Я так і
думав!.. Я давно підозрював..."
Спробую бути оригінальним. Я ніколи не думав ні про що подібному. Я
ніколи нічого не підозрював. Тільки сліп і глухий міг проходити мимо
очевидних фактів, але я ухитрявся робити це зі стовідсотковим зором і
абсолютно здоровим слухом. Можливо, мова треба вести про щиросердечний сліпоті й
глухоті, але мені про їх нічого не відомо.
Я абсолютно не пам'ятаю своє раннє дитинство. Нормально? Так. Але чому, у моєї
пам'яті якщо що й залишилося з тих часів, так ця печеня сонце, тепле
море й гарячий білий пісок? Дивні спогади для ребенка, що родились
і вирослого в Ленінграді, чи не так? Молодші класи, старші
класи...Дитинство як дитинство? У школі - так. А от будинку... Навіть незрозуміло,
с чого почати. Із квартири? З батьків? З домашнього побуту? Почну з
батьків. Все-таки, найближчі люди.
Батько мій працював патентознавцем. Якщо точніше, так було записано в моєму
класному журналі й у різних інших шкільних документах. Швидше за все, ця
версія шкільними паперами не обмежувалася. Але вуж тепер-те я точно можу
сказати, що в цьому самому НДІ, де він значився, ніхто про мого батька не
чув.
Із всіх слів виробничої тематики мені доводило чути тільки одне
- "відрядження". Так говорила мати, коли батько зникав на тиждень -
іншу. Більшу частину іншого часу він проводив будинку. Йому не треба
було на роботу ні до 8 годинників, ні до 9, ні навіть до 12. Слово "відпустка" у нашої
родині не вимовлялося.
Мати "працювала" приблизно так само, тільки що не їздила в "відрядження" і
значилася художником-оформителем. Правда, вона багато читала й малювала,
ілюструвала прочитане, але куди йшли всі ці малюнки, мені було
невідомо. Якщо додати, що батько володів декількома мовами й зберігав в
своїй бібліотеці (закритої для мене) безліч закордонних книг і журналів,
те можна зрозуміти, як у класі четвертому-п'ятому мені вдалося запідозрити в
своїх татові й мамі іноземних шпигунів. Я довго думав, куди б про цьому
повідомити, але потім набедокурил у школі, батька викликали, він (як це ні
дивно) устав на мій захист і насварився із учителькою, а я,
сповнений подяки, про усім забув.
З перших класів школи батько намагався прилучити мене до спорту. Чи то провиною
тому були мої здатності (вірніше їхня відсутність), чи те патологічна
лінь (думка батька), але ніде я не домагався ні найменшого успіху, а
статура моє залишало бажати кращого. З вивченням іноземних мов
(ще одна манія батька) справа обстояло приблизно так само. І платні курси, і
батьківські експерименти, коли він намагався викладати сам, минулому марні.
Англійськ, французький і екзотичний італійський не торкнулися моєї
пам'яті точно так само, як якби я проходив їх у школі (школа в мене була
рідка, з іспанською мовою).
До десятого класу батько в мені повністю розчарувався. Його не радували
гарні оцінки, не розбудовували погані, а моє надходження в політих,
схоже, взагалі не торкнуло. Початок здаватися, що син-середняк попросту не
улаштовував мого батька, і він намагався забути про мене, як про прикрий епізод
(вірніше, одному з епізодів) у своїй біографії.
Начало
[далее...]